[у з л і с с 'а м]•-=•-=•-,8б.,8зв.3ск.
Ну , судячи з її поведінки , вона справді бажала щастя Павлусю , але щодо виховання я не можу сказати , що воно було правильним . Павлусю справді все занадто легко вдавалося , але цього тільки й хотіла його мати , оскільки вважала , що це ї є справжнім щастям . Але це не привело до добрих результатів ( вона й сама померла через забаганку Павлуся ) . Загалом , щастя цього хлопця було пов`язано більш з матеріальними цінностями , ніж з моральними , оскільки той любив лише себе і не помічав всі радості свого життя , зокрема батьків , дружину та дітей . Думаю , зараз не всі були б щасливими від постійного лежання і товстіння .
<span>Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Уже Павлусь був чималий пахолок1, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знов не пуска: «Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба в неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була </span>мати<span>.</span>
Якось навесні під дахом нашого будинку з'явилася дивна глиняна кошик. Бабуся пояснила мені, що це гніздо ластівок. Виявляється, ці пташки будують свої будиночки з глини на стінах будинків.
<span>Я почав стежити за </span>господарями<span> гніздечка - витонченими ластівками. Здавалося, що вони зроблені з порцеляни. Їх точені чорно-сині фігурки з білосніжними грудками переливалися на сонечку. </span>
<span>Ластівки радували нас тихими невигадливими пісеньками. Коли у них вилупилися пташенята, турботливі батьки ловили для них жучків і комах. Минуло небагато часу, пташенята зміцніли, і мама-ластівка стала вчити їх літати. Пташенята були дуже смішними і неповороткими. Але не ми встигли озирнутися, як із забавних пташенят вони перетворилися на граціозних дорослих птахів. </span>
<span>Восени ластівки відлетіли у теплі краї. Але ми не сумували, бо знали, навесні вони обов'язково повернуться. Існує прикмета: якщо ластівка сов'єт на вашому будинку гніздо, то тут оселиться щастя. Тепер у нашому будинку живе щастя.</span>