Страны Латинской Америки после Второй мировой войны претерпели колоссальные изменения и более других стран «третьего мира» продвинулись в модернизации. Это, конечно же, связано с тем, что эти страны раньше других получили независимость. Кроме того, для Латинской Америки модернизация не означала цивилизационного шока: она была частью европейской (западной) цивилизации.
Национал-реформизм
Сразу после войны экономическое положение стран Латинской Америки было весьма благоприятным. Как и после первой мировой войны, они имели накопленные золотовалютные резервы, их доля в мировой торговле увеличилась. К тому времени латифундисты уже в значительной степени утратили свое ведущее положение в большинстве стран Латинской Америки. Их место заняли представители национального капитала, усилившиеся в годы благоприятной экономической конъюнктуры военного времени. Они стремились к упрочению независимости, которая мыслилась тогда как дальнейшее развитие с помощью государства импортзамещающей индустриализации. Вместе с тем, они были сторонниками социальных реформ, большей социальной справедливости. Это политическое течение в послевоенной Латинской Америке назвали национал-реформизмом. В Бразилии такой курс осуществлял вернувшийся в 1951 году к власти Жетулиу Варгас. Одним из самых важных его достижений была национализация нефтяной промышленности. В 1954 году военные потребовали его отставки. И тогда он покончил жизнь самоубийством. В Аргентине политику национал-реформизма проводило правительство Хуана Доминго Перона.
США в этот период были озабочены лишь одним: чтобы СССР не проник в Западное полушарие. Для предотвращения этого упор делался на усиление военно-политического сотрудничества Латинской Америки с США. Был заключен договор о коллективной безопасности (1948 год), создана Организация американских государств (1948 год). Американцы перевооружили местные армии и создали практически новую военную элиту, прошедшую подготовку в США. При этом их мало беспокоило внутреннее положение в странах Латинской Америки, если там не было непосредственной угрозы прихода к власти коммунистов. Хотя руководителям Соединенных Штатов удавалось находить общий язык и с такими деятелями, как Хуан Перон или Варгас с их антиамериканской риторикой, они все же предпочитали более послушных политиков типа Фульхенсио Батисты на Кубе или Анастасио Сомосы в Никарагуа
В 1870 году после ряда публикаций отдельных глав вышло в свет произведение Михаил Салтыкова-Щедрина «История одного города». Это событие получило широкий общественный резонанс – писателя обвиняли в насмешках над русским народом и очернении фактов российской истории. Жанр произведения – сатирическая повесть, обличающая нравы, взаимоотношения власти и народа в самодержавном обществе.
Рассказ «История одного города» насыщен такими приемами как ирония, гротеск, эзопов язык, иносказание. Все это позволяет автору, в отдельных эпизодах доводя до абсурда описываемое, ярко изобразить абсолютную покорность народа любому произволу власти. Пороки современного автору общества не изжиты и в наши дни. Прочитав «Историю одного города» в кратком содержании по главам вы ознакомитесь с самыми важными моментами произведения, наглядно демонстрирующими сатирическую направленность повести.
<span>
Подробнее: <span>http://obrazovaka.ru/books/saltykov-schedrin/istoriya-odnogo-goroda#ixzz4wFY2vlJQ</span></span>
<span>В ней принимали прямое или косвенное участие все страны Европы.В одну группировку входили Испания и Автрия, в которых правили короли из династии Габсбургов. Их поддерживали католические князья Германии и Речь Посполитая. Этому блоку противостояли Франция, Швеция, Дания, Республика Соединенных Провинций (Нидерланды), а также Англия и Россия, протестантские князья Германии и противники Габсбургов в Чехии, Трансильвании и Италии.</span>
Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.
Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.
Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.
Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.
У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.
Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».
Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.
Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл
Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.
Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р. , а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.