На початку весни зелену природу напуває талий сніг. Згодом він зникає, а із землі тягнуться до неба молоді паростки.
Сонце піднімається високо над горизонтом. Його проміння тепліше зігріває усе навколо. Випаровує останні краплі води. Посуха сушить рослини, не дає їм рости. І тоді потрібен життєдайний дощ. Він розчинить мінеральні солі. Рослини вберуть поживу, буятимуть силою та цвітом.
Навесні дощ потрібен для росту та життя рослин.
Верба — одне з найпоширеніших дерев в Україні й одне з найулюбленіших,
бо про вербу та калину складено дуже багато пісень, а ще кажуть: «Без
верби і калини нема України».
Ще довкола лежить сніг, а верба
вже віщує весну. Є така приповідка: «Зацвіла верба — прийшла весна».
Пухнасті вербові котики — це така вражаюча дивовижа, що до кожної
сіренької чи біленької бруньки приглядаєшся: чи не зблиснуть там
оченята, бо котики ж!
Про вербу існує безліч повір'їв, легенд,
приказок, різних оповідок. З народних уст можна почути ліричні розповіді
про вербу, яка є символом родючої сили, пробудження природи, України,
батьківщини. А ще розповідають різні страшні історії про старі сухі
верби, в дуплах яких поселяється нечиста сила.
У народі кажуть:
«Там де живе верба, житиме й річка», «Де срібліє вербиця, там здорова
водиця», тому криницю копають завжди під вербою. Вербові гілки освячують
напередодні Великодня у Вербну неділю. Галузками б'ють один одного,
приказуючи: «Не я б'ю, верба б'є, за тиждень — Великдень». Бажають:
«Будь здоровий як верба».
Верба оспівана в піснях, переказана в легендах, вона й справді є одним із символів України.
Косі проміння сонця вряди-годи виглядають в прорісях повстяних хмар. Сосни височать, мовби якісь мідні витвори, якісь примари у зелених шатах. За ними сивіють стовбурами вікові дуби. Ще далі мерехтять молоді берези