Центральное место на картине занимают три богатыря: Илья Муромец, Алеша Попович и Добрыня Никитич. В свойственной ему манере, Васнецов прописывает малейшие детали. Композиция картины продумана до мелочей. Взгляд зрителя в первую очередь обращается на Илью Муромца, который нарисован в центре. Этот былинный герой занимает одно из важнейших мест в русских былинах.
Лицо этого умудренного опытом богатыря сурово. Он внимательно вглядывается вдаль, приложив руку ко лбу. На ней висит палица, в другой руке зажато копье. Фигура Ильи Муромца поражает мощью. Под стать седоку и конь. От богатыря веет силой. Это надежный страж земли русской. В тоже время есть что-то в герое мягкое и ласковое, доброе, свойственное открытой русской душе.
Не таков Алеша Попович. В лице самого младшего из богатырей видна хитринка, лукавинка. Это веселый балагур, шутник. Но в любой момент веселость слетит с лица героя, и он ринется в бой на защиту родной земли. Его рука крепко держит лук, а на боку наготове колчан со стрелами.
Тревожен окружающий богатырей пейзаж. Ветер треплет гривы коней, пригибает к земле ковыль. Облака собираются в грозовые тучи. Кони настороженно пригнули головы, лишь конь Добрыни Никитича вскинул ее, почуяв опасность. Но стражи наготове. Добрыня Никитич слегка вынул меч из ножен. Его взгляд направлен в ту же сторону, что и взгляд Ильи Муромца. Богатыри надежно хранят покой родных просторов. Никакая сила им не страшна.
Нещодавно ми прочитали повість Н.Бічуї "Шпага Славка Беркути".
Головним героєм цього твору є семикласник Славко Беркута.
Він фехтувальник і спелеолог.
Цей хлопчик вирізняєтся своєю добротою та любов'ю до природи.
Славко вчиться мужності та самостійності. Хлопчик прагне сам вирішувати свої проблеми, піклується про тварин. Гарним прикладом для нього є вчитель-фехтувальник Андрій Степанович. Цей чоловік є надзвичайно розумний . Він навчає не тільки спортивної майстерності, а й чоловічої гідності.
Особисто мене цей твір навчив бути добрим,сміливим, гідним ,толерантним і ввічливим до людей. У кожного в житті трапляються труднощі , але найважливіше при будь-яких обставинах залишатися людиною.
Узнавать - забывать.
Примерять - снять
Своєрідність визначення і розв'язання проблеми батьків та дітей у сільській родині (за повістю Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я")Глибоке знання народного життя, вміння пропустити його крізь свою художню уяву та душу, артистичне володіння народною мовою допомогло Івану Семеновичу Нечую-Левицькому створити справжній шедевр української національної культури — повість "Кайдашева сім'я". Письменник з великою майстерністю показав життя українського села після реформи 1861 року, викривши причини непорозумінь і сварок на прикладі сім'ї Кайдашів.Проблема батьків та дітей є провідною темою багатьох творів як у світовій, так, зокрема, і в українській літературі. Проблема ця вічна, і висвітлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цікаво. Головне для розв'язання цього конфлікту, на мою думку, є усвідомлення його причини. Основною ж причиною конфлікту між старшими та молодшими Кайдашами є нескінченна суперечка за "моє" і "твоє", дрібновласницькі інстинкти Кайдашів. Внаслідок сутичок і боротьби за приватну власність люди стають жорстокими, жалюгідними, руйнують родинні зв'язки, плямують власну гідність та близьких їм людей.Але є, на мій погляд, тут ще один аспект — віковий: старість не хоче поступатися своїми позиціями молодості. Чесно кажучи, глибоко в душі мені дуже жаль старих Кайдашів, що весь свій вік працювали, примножували добробут, ростили синів. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батьківське "моє" вони відповідають гострим опором. Та їх теж можна зрозуміти, бо в перші десятиріччя після скасування кріпацтва свідомість селян зазнала суттєвих змін, що внесли в життя темного, забитого віками панщини народу нові капіталістичні порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашів, що складається з двох поколінь. Думаю, крім двох названих причин конфлікту ("моє" — "твоє" та "старість — молодість"), автор висвітлює ще одну: протиріччя між старим і новим ладом. Саме соціально-побутове середовище спотворює характери героїв повісті, що стикаються у конфлікті "батьки та діти".Нечуй-Левицький розв'язує цю проблему з досконалою майстерні стю: він створює на сторінках повісті родину, де у кожного її члена свій, несхожий на інші, майже протилежний характер. Але всі вони об'єднані однією ідеєю: мати побільше "свого". Старий Омелько Кайдаш — працелюбний стельмах, але знівечений духовно і фізично панщиною. Пияцтво поглиблювало його бездуховність та егоїзм (у сцені його відмови полагодити дорогу). У жорстоких родинних сварках та колотнечах розкривається власницька сваволя Кайдашихи, хоч у глибині душі вона добра і турботлива. Представниками молодого покоління виступають сини Карпо і Лаврін та їхні жінки Мотря і Мелашка. Характери у них протилежні: черствий та рішучий Карпо контрастує з поетичним Лавріном, який "собі на умі". Наприкінці повісті ми вже бачимо братів, що мало чим відрізняються один від одного: безперервні родинні сутички за "моє" і "твоє" зробили їх егоїстичними та впертими. В атмосфері грубості міняється і ніжний характер Мелашки, уподобившись сварливому характеру Мотрі.Конфлікт тимчасово згасає, коли всохла груша: сім'ї помирилися. Та тільки мені чомусь здається, що із висиханням груші "всохли"<span>і родинні взаємини. Так, сварок, може, вже й не буде. Та чи буде родинна єдність? Тільки мир і взаємодопомога можуть принести щастя і впевненість у майбутньому, а це, на жаль, мені вбачається уже втраченим безповоротно.</span>