Марина Цветаева родилась 8 октября 1892 года в Москве. Ее отец Иван Цветаев<span> — доктор римской словесности, историк искусства, почетный член многих университетов и научных обществ, директор Румянцевского музея, основатель Музея изящных искусств (ныне — </span>Государственный музей изобразительных искусств им. Пушкина<span>). Мать Мария Мейн была талантливой пианисткой. Лишенная возможности делать сольную карьеру, она вкладывала всю энергию в то, чтобы вырастить музыкантов из своих детей — Марины и Анастасии.</span>
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>
Человеку нужен смех для того что-бы выражать свои эмоции,чувства. Смех это как часть самого человека. Бывают разные люди например скромные они хоть не так часто но улыбаются.каждому человеку присущи разные черты характера.Смех уже вошёл как образ жизни...ним мы каждый день выражаем , свою радость, за себя или за когото ещё.люди не будут общятся с теми людьми которые не умеют веселится...с ними будет скучно
Объяснение:
Повість має кілька сюжетних ліній:
громадсько-політична діяльність адвоката Євгена Рафаловича;
особисте життя (кохання Рафаловича та Реґіни);
життя галицького селянства.
Здобувши юридичну освіту, Євген Рафалович приїздить до провінційного галицького містечка з метою стати народним захисником, обстоювати соціальні та національні права галицьких селян. Рафалович кидається у вир життя: запроваджує у своїй конторі справочинство українською мовою, обстоює інтереси селян, провадить справу проти маршалка Брикальського. У цьому місті «перехресні стежки» звели його з давньою юнацькою любов'ю. Ще студентом він закохався в дівчину-сироту Реґіну. Тітка силою видала її заміж, і Євген, важко переживши це розлучення, утратив надію будь-коли побачити кохану знову. Як з'ясувалося, Реґіна стала дружиною Стальського — колишнього домашнього інструктора Євгена — «скотини в людській подобі» і була приречена на жахливе існування. Зустрівшись з нею, Рафалович зазнає страшного розчарування — він утратив ідеал. Проте давні почуття ще жевріють у його душі, бо він пропонує Реґіні кинути все та податися вдвох за море. Реґіна не приймає його пропозиції. Подальше своє життя Рафалович свідомо присвячує служінню селянам. Проїжджаючи селами, він бачить як після щеплення віспи п'яницею-медиком помирають діти, як аферист «адвокат» здирає гроші з селян, обіцяючи звільнити їхніх синів від рекрутства. Рафалович звертається до суду, пише статті до галицьких і віденських часописів, намагається протистояти «касовій реформі», збирає народне віче.
Любовна сюжетна лінія має трагічну розв'язку. Зневажена Реґіна вбиває Стальського, а потім гине від рук божевільного двірника Барана. Розв'язка сюжетної лінії боротьби досить оптимістична: Рафаловича звільнено, знято несправедливі звинувачення в убивстві Стальського. Із цією сюжетною лінією тісно переплітається лінія зображення життя галицького селянства. Епізод із селянином, що заблукав біля рідного села, набуває для Рафаловича символічного значення:
« «Чи ж це не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи натрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі».[1]