Усім відомо, що добросердечність — це одна із гарних рис людини. Але, що це таке — добросердечна людина? Якою вона повинна бути? Чому одну людину ми називаємо добросердечною , а іншу ні?
Мені здається, що доброта та добре серце не залежить від віку чи освіти людини. Людиною з дбрим серцем може бути і маленький хлопчик, і дорослий академік, і старий дідусь.
Добросердечна людина ніколи не зможе образити, відштовхнути, ударити іншу людину. Вона не залишить у біді, вона не допустить несправедливості. Добра людину не треба кликати і просити допомогти, вона сама поспішить на допомогу. Вона є сміливою. Така людина зможе висловити свою точку зору, якщо навіть вона не збігається із думкою оточуючих. Така людина вміє сказати негіднику і хаму правду в очі. І все це добросердечна людина зробить, не чекаючи винагороди, подяки, похвали. Просто така поведінка притаманна їй, і інакше себе поводити вона не може.
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
Дід лає онука, який разом із другом вирішив прорити метро під свинарником, а туди провалилася п'ятипудова, плямиста, як геограма карта, свиня Манюня.
Дідусь звелів хлопцям закидати яму. У Яви (від Вані — він у дитинстві так, .мабуть, вимовляв) Реня вся сім'я інтересна. Батько на скрипці грає, корову звуть Контрибуція, а дід Варава — найвлучніший мисливець. Мати — депутат райради, ланкова кукурудзоводів. Якось Ява посварився із своєю молодшою сестричкою Яришкою, ударив її, а та, замість плакати, розкричалася, що він ганьбить їхню маму-депутата. То ж Яві нічого не залишалося, як із соромом утекти. Взагалі-то у Яви характер тільки такий! Він усе вигадував різні штуки заради слави.
Одного разу Ява запропонував провести бій биків. Колгоспний бугай для цього не підходив — його сам зоотехнік боявся, цап Жора —весь час мекекече, з-за цього можна й оплесків не почути. Вирішили, що в бою з тореадором братиме участь корова Контрибуція.
Довго хлопці по черзі махали перед носом у корови килимком, штовхали, тягали за вуха — вона не приймала бій. Ява розізлився й боляче вдарив Контрибуцію ногою по губі. І раптом... опинився високо в небі. Коли приземлився, одразу помчав до ставка, а за ним — розлючена корова. Півгодини хлопці мокли в брудній калабані, поки Контрибуція не заспокоїлася.
Недовго журяться хлопці, Ява пропонує зробити підводного човна із старої плоскодонки.
Коли хлопці проходили мимо старого колодязя, крикнули в глибину. Звідти почулося собаче скімлення. Почали сперечатися, хто полізе. Ява наполіг, що він. Відв'язали козу, взяли мотузку й один спустився на дно. Павлуша ледь витяг товариша з маленьким цуценям на руках, якого одразу ж назвали Собакевичем. Дуже лаяли того, хто вчинив так жорстоко з тваринкою.
Стихійне пихо
Одного разу Ява прокинувся й відчув тривогу. Виявилося, що річка від дощів піднялася, прорвала греблю й тепер заливає село внизу. Батьки й дід збираються на допомогу, а хлопцеві пропонують залишитися вдома з молодшою сестричкою. Ява ледве впросився з ними.
Здалеку чувся тривожний гомін. Кричали жінки, ревла худоба, вили собаки. Люди виносили домашні речі. Трактор і машини загрузли в багнюці, лише світили фарами. Дядьки посеред вулиці збивали пліт.
Ява кинувся допомагати вантажити хатні речі на вози. Раптом почувся жіночий крик про поміч. Люди лаяли тракториста, який застряг, той собі кричав, що тут і танком не проїдеш. І Ява раптом згадав про військову частину, яка розміщувалася неподалік, про їхні танки — амфібії. Вирішив, що він поїде на велосипеді й покличе військових на допомогу.
Їхати по грязюці було важко. Часто доводилося пхати велосипеда поперед себе. Вітер збивав з ніг, кидав у болото. А раптом навчання не закінчилося, і в таборі нікого немає? Тривога роздирала серце хлопця, але він уперто просувався вперед, чуючи лише оте чиєсь розпачливе «рятуйте». Йому не було страшно, він щосили тиснув на педалі, обминаючи ямки, горбочки та пеньки.
Коментар
<span>Весела і дотепна повість В. Нестайка розповідає про вірну хлоп'ячу дружбу, про фантазії, мрії, витівки двох хлопців — Яви та Павлуші, які мають добрі серця й у вирішальні, відповідальні хвилини виявляють свою доброту, милосердя і навіть сміливість.</span>
Центральні образи повісті – Соломія та Остап. Закохані, але змушені розлучитися через примху пана, молоді люди не стали коритися долі, вирішуючи втекти в Бессарабію у пошуках кращого життя. Однак, їхній шлях був нелегким й трагічним. Автор розкриває образи саме в боротьбі з лихою долею, підкреслюючи гідність та глибокий психологізм головних персонажів. З першого погляду Соломія та Остап є типовими представниками селянства того часу, однак при глибшому розумінні твору, при подальшому аналізі поведінки головних героїв стає зрозумілим той факт, що перед нами непересічні залякані селяни-кріпаки, а люди, сповнені почуття гідності, прагненням до волі, здатними нести відповідальність за прийняті рішення й за своє життя. Треба зазначити, що жага волі присутня не тільки в зовнішня - скинути с себе кріпацьке ярмо, жити як людина -, а й внутрішня - мати змогу самому приймати рішення, бути вірним своїм принципам.Остап, вихований на розповідях діда про славне козацьке минуле, увібрав у себе всі найкращі риси: честь, мужність, відвагу: «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких Остап слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». Він не раз закликав до боротьби с панами інших селян, нагадуючи, що не так давно минули ті часи, коли українці боролися за свої права: «Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що…» Однак його ідеї не знайшли відгуку, але ворога в обличчі пана він таки знайшов. За таку свавільну вдачу, пан вирішив віддати Остапа у рекрути, розлучивши його таким чином з коханою Соломією, котру тим часом насильно видав заміж. Так кріпацьке життя суперечило життєвим принципам волелюбного Остапа, тому він вирішив втекти: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном». Остап є уособленням справжнього чоловіка, здатного нести відповідальність за себе й кохану людину.Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»Цікавим є також персонаж Івана Котигорошка, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті: «Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра.. Раз вмирати — не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш». Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою.<span>Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.</span>
Я глибоко переконана, що козацтво відіграло велику роль в історії України, справило вплив на формування специфічних рис культури, самосвідомості та національного характеру. На мою думку, вже самим фактом свого існування воно надихало українців на боротьбу проти феодального гноблення, за національну незалежність.