Я обожнюю ігри з м'ячем, а найбільше я люблю футбол. Як кажуть, футбол, футбол і ще раз футбол! Я граю в цю гру з весни до пізньої осені на спортмайдачику та шкільному стадіоні. А взимку я займаюся футболом у критому залі спортивного комплексу. Мене туди запросив наш шкільний вчитель фізичного виховання, який там теж веде заняття.Це і є моє улюблене заняття.Я капітан команди,ми їздимо на змагання і часто отримуємо перемогу ,проте іноді проігруємо
<span>
</span>
Ответ:Твір на тему "Кого можна назвати патріотом рідної землі"
Патріотизм — це любов до своєї Батьківщини. В Україні є люди, що заслуговують поваги, що багато зробили для держави, але є й ті, котрі вміють лише ганьбити країну. Я вважаю, що справжній патріот той, у кого дійсно серце болить за рідний край. Це та людина, яка сумує за своєю Батьківщиною навіть тоді, коли знаходиться в кращій країні, аніж її рідна.
По-перше, ніяка держава не зможе замінити Батьківщину. Якщо людина дійсно любить свою країну, то їй буде дуже важко покидати рідний край. Уся природа, краєвиди, місця Батьківщини — найрідніше й найпрекрасніше, що може бути!
Не можу не згадати психологічну новелу Василя Семеновича Стефаника «Камінний хрест». Автор зображує еміграцію за океан галицького селянства на межі дев’ятнадцятого й двадцятого століття, а саме прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв’язку з виїздом до Канади. Василь Стефаник показує невимовну єдність селянина з рідним краєм. Усе життя Іван Дідух працював на своєму невеличкому піщаному пагорбі. У свій клаптик землі чоловік уклав багато здоров’я та сил. Тяжка праця зігнула Івана, наче той пагорб. Усе своє життя цей чоловік поклав на землю. Два роки родина вмовляла його покинути Україну та емігрувати до Канади. І ось нарешті Іван погодився на вмовляння дружини та синів. Вони від’їжджають на чужину. Іван дуже тяжко переживає еміграцію. Сусіди не хотіли відпускати Дідуха: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, підірвалася». Слід згадати спів Івана, а також скажений танець з дружиною. То був порив усіх емоцій та переживань головного героя. Іван просив односельчан зберегти камінний хрест та окропити його свяченою водою. Дідух — образ нескінченної туги за рідною землею. Чоловіка не приваблювало чудове закордонне життя, улаштовувало все те, що він мав на своїй Батьківщині.
По-друге, патріотом держави може називатися та людина, котра готова піти на будь-які жертви заради щасливого майбутнього своєї Батьківщини. Не можна ховатися, тікати, здаватися перед труднощами. Потрібно допомагати свої країні.
Яскравим прикладом можуть слугувати сучасні події в Україні. У державі точиться війна, відбулася анексія Криму. Я особисто дуже поважаю тих чоловіків, що зараз мужньо, відважно, сміливо, сильно захищають кордони нашої країни. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, друзів, роботу й поїхали в зону АТО заради майбутнього України. На жаль, багато солдатів повертається додому в труні. Матері залишаються без синів, діти без батьків. Ці чоловіки назавжди зостануться героями для нашого суспільства. Вони героїчно захищали український народ.
Отже, ми переконалися, що та людина гідна називатися патріотом України, котра дійсно щиру любить нашу державу, віддає за неї життя. Не можна покидати рідний край, адже тут наші близькі й рідні люди, місця, з якими пов’язано чимало спогадів. Цінуймо нашу Батьківщину!
Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:<span>Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!</span>Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:<span>Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?</span>Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої