1. Ті, що пишуться разом: вголос, догори, назустріч, насилу, скраю, мимохіть, щонайкраще, абикуди, анітрохи, щоночі, якнайдовше, надвоє, утрьох, безперестанку, усередині, позавчора, привселюдно, чимраз, помаленьку. 2. Ті, що пишуться окремо: таким чином, тим часом, по суті, на жаль, раз у раз, сам на сам, поки що, без жалю, на совість, уві сні, як слід, кінець кінцем, без ліку, в основному, на жаль, до речі. 3. Ті, що пишуться через дефіс: будь-де, хтозна-як, тишком-нишком, по-українському, по-латині, по-перше, куди-небудь, хтозна-коли, так-то, по-нашому, на-гора, по-господарськи, пліч-о-пліч, як-не-як, вряди-годи, зроду-віку, всього-на-всього.
Спонукальні слова-речення виражають спонукання: наказ, заклик, прохання тощо, одночасно вказуючи на емоційну реакцію мовця в певній ситуації. Функцію таких речень виконують вигуки і близькі до них слова, зокрема геть, годі, гайда, гей, марш, стоп, ура. караул, точка, шабаш, гвалт, цить, ну, ша, доволі та ін., наприклад: Пані Наталя перша скочила з місця. — Гет ь! — скрикнула вона тонко й пронизувано. - Геть!.. Вона ще дітей м ені поріже!.. Жени ї ї геть!.. (М. Коцюбинський); —Г оді! годі! - кричав, переводячи духа, господар. — Музико! годі, перестань! (Панас Мирний); - Отамане! — «Тут». — Гайда! (Б. Грінченко); — Матросе, Матросе, дивися! — «Цить», - відповів безгучним шепотом Матрос (І. Микитенко). Своєрідними спонукальними словами-реченнями є звертання до свійських тварин, наприклад: У дядька одна надія на коней: — Но, клят і! (Петро Панч); щ Тпру! Д е ж це ми? (С. Скляренко); — В йо! — спокійно гукнув на коня! (М. Стельмах).
Найчастіше в нашому світі люди намагаються сховатися від цього почуття,
тому що дуже важко бути співчутливим. Навіщо брати на себе чужі
проблеми? Дійсно, легше бути егоїстом і потурати своїм власним бажанням.
«А що? Він же сам винен у тому, що з ним сталося», - ми виправдовуємо
свою бездіяльність. Або, проходячи повз кинутого пса, ми відвертаємося -
навіщо себе засмучувати? Нещодавно я стала очевидцем того, як впала
літня жінка, і ніхто з проходять повз людей, молодих, дорослих, сильних
не зупинився, щоб підняти її. Невже положення безвихідно і нам нізвідки
чекати допомоги? Аж ніяк! Нам допоможуть волонтери!
Сьогодні
можна часто почути це слово. Ці люди просто не можуть пройти повз старої
жінки з важкими сумками в руках і не допомогти їй. Вони піднімуть
мяукающего на дорозі кошеня і обов'язково віддадуть його в хороші руки. Я
знаю таких хлопців!
Джек Лондон написав: «Кістка, кинута собаці,
не є милосердя. Милосердя - це кістка, поділена з собакою, коли ти
голодний не менше її». І я цілком згодна з цим.
Земля наших предків напрочуд багата. Це й прекрасна природа, й плодючі чорноземи, зрештою, ще й творчий потенціал нашого народу. Недарма ми, нащадки тисячоліття історії України, отримали у спадок стільки природних та рукотворних скарбів від пращурів. Один з них – це собор Софія Київська, що розташований у центрі нашої столиці.
Софія Київська або Софійський собор – це одна з найдавніших пам'яток української архітектури та монументального живопису ХІ-ХVІІІ століть. Народилася вона ще за часів існування Київської Русі, але упродовж століть зазнавала змін: як оновлень, так і руйнації. Собор як головний храм держави був свого часу духовним та політичним центром. У його стінах відбувалися найвизначніші урочистості: сходження на великокняжий престол, прийняття послів. Тут затверджували навіть політичні угоди. У соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
Зовні проста, а в середині розкішна споруда уособлює ідеал людини, як його бачили архітектори тих часів. Без зайвих оздоб та кричущих прикрас, адже людина за християнським віруванням має піклуватися передусім про внутрішню красу. Білі стіни собору приховують неймовірної складності та виняткової краси фрески й мозаїки.
Фрески зображують різноманітні біблійні сюжети, а мозаїки – найбільш шанованих постатей християнства. Особливо вражає шестиметрова мозаїка із зображенням Богоматері. Її постать міниться тисячами відтінків численних шматочків смальти, старанно дібраних працьовитою рукою майстра. Також у техніці мозаїки виконані зображення Христа та Марка Євангеліста, воїна княжої доби, який захищав віру й державу від загарбників.
Довгою і складною є історія Софії Київської, так само, як і історія нашої країни. І коли золота поверхня бань сліпуче виблискує у променях вечірнього сонця, а небесна блакить міниться у рожевому серпанкові, усвідомлюєш, який скарб перед тобою, і як важливо зберегти його для наступних поколінь.