«…Коли б хоч скоріше, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть…»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе
загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по
своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє; там череда
пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься
жито: і все то гроші, гроші, гроші…»;
«…під боком живе панок Смоквинов, мотається туди й сюди, заложив і
пере заложив — видно, що замотався: от-от продасть, або й продадуть
землю… Ай, кусочок же! Двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана,
ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею»;
«Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю,
що мала б відпочить, гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи»;
«Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав
чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю»;
«Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку!»;
«Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина!.. Диханіє спирає…
«Застав його (Романа) коняку запрягать, то й не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихметиках шукать, як це робиться»;
«Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість»;
«…бере і в свого, і в чужого»;
«Лупи та дай»;
«…робітники та собаки надворі повинні буть»;
«Ой Пузирі! Глядіть, щоб не полопалися, а замість вас Калитку розіпре грошового»;
«Обікрали… ограбили…Пропала земля Смоковникова!.. Краще смерть, ніж така потеря!»;
«Тільки прийдеться платить, то я тебе живого облуплю» (Калитка — Роману);
«Тільки ти давай за поросят Пузиреві так, щоб він не продав, дешево
давай, на біса терять гроші: женися на Пузирівні — сам наплодиш
завідських свиней»;
<span>«Хоч би молились (робітники), а то стоїш, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше без роботи».</span>
Здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. Дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. Історія Павлуся з оповідання О. Стороженка "Скарб" показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. Не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. Хоч і таланило в усьому Павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захотів...
У батьків Павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. Ось Павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. Якось уночі Павлусь захотів меду. Мати побігла по селу шукати, ледве випросила. Прибігла, а синок уже й спить. Через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. А Павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. Щастя, як горох, так і сипалося на парубка. У господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. Павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. Якось на Зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. Вирішили запросити Павла, щоб він пішов із ними на щастя. Той не "хотів і сказав, що як Бог дасть, то й у вікно вкине. Ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. Аж бачать — лежить здохлий хорт. Вирішили жартома вкинути його Павлові у вікно. Так і зробили. Кинули собаку, а з нього як просипляться дукати! Парубки хотіли забрати, а наймит не дав. І Павлусь сказав, що це йому Бог у вікно вкинув, як він і казав. І після цього щастя не залишало Павлуся: знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою "Скарб": односельці вважали Павлуся щасливим і заздрили йому. А чи багато хто із них хотів би бути на його місці? Не впевнений. Чи можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? В уяві постає такий собі дурник із народної казки, що лежить на печі й наказує щуці виконувати свої безглузді забаганки. Жага до легкого щастя вбиває в нас бажання самовдосконалюватися, розвиватися, робить тупими споживачами. Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? По-моєму, той тільки й щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо працює над здійсненням своїх мрій.
<span>В книге содержится множество полезных знаний, она делится опытом, помогает понять себя, показывает величие Человека и открывает большой и прекрасный мир перед нами. Для того, чтобы отдохнуть и расслабиться, мы читаем художественную классику, чтобы почерпнуть знания, можно полистать энциклопедии по мировой живописи, для общего развития
</span>
Гобсек – герой однойменної повісті Оноре де Бальзака. Він працює лихварем, особисто ходить по домівках клієнтів, вимагаючи оплату векселя. Герой накопичив вже величезний статок, але спрагу грошей так і не втамував. В його характері переважає скупість, але, незважаючи на це, він є неоднозначною особистістю.