Я вважаю, що головні герої повісті "Дорогою ціною" є зразковою парою, яка готова йти на величезні жертви, щоб отримати своє.
По-перше, довгий й тернистий шлях довелось пройти Соломії з Остапом в пошуках свободи. Вони вірили, прагнули боротися й впевнено йшли до своєї мети. Вони не зважали на перешкоди, і саме цим заслуговують на неабияку повагу.
По-друге, як би там не було, вони все одно залишались вірними одне одному, якось наївно, по-дитячому вірили в хороше майбутнє й нізащо не дозволяли собі сумніватися одне в одному. Навіть коли Остап помирав, навіть коли страшний голодний вовк як символ неминучої смерті опусив над ним свій погляд, хлопець ні на мить не сумнівався: Соломія прийде.
Отже, хоч повість і закінчилась трагічно, але Остап з Соломією залишили приємний осад на душі, змушуючи вірити у світлі почуття й силу людської віри.
Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір. Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню. Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі… Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо. <span>Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя</span>
Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span>
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
У творі "Захар Беркут" автор активно використовував архаїзми, історизми та діалектизми.
Архаїзми та історизми - це застарілі слова, тобто слова, що вийшли із ужитку.
Архаїзми позначають поняття, що продовжують існувати і тепер, але зараз позначаються іншими словами.Наприклад: уста (губи), вітець, рамена (плечі), се (це).
Історизми позначають поняття, що з часом зникли і зараз не існують.
Наприклад: боярин, постоли (селянське взуття із цілого шматка шкіри), смерди, хлопи (селяне), пищаль (вогнепальна зброя), тощо.
Діалектизми - слова, які вживаються тільки мешканцями певної місцевості. У творі "Захар Беркут" йдеться про Карпатську Русь, і автор використовує діалектні слова, щоб це підкреслити.
Наприклад: Стрій (одяг), плай (стежка у горах), жубровий (шкіряний), скімити (боліти), чепіргатий (зубчатий), шпара (щілина), прецінь (однак, адже), дідицтво (володіння, маєток), туратися (звернути увагу, чіпати). ховзький (слизький), тощо.