Главный герой рассказа оказался в очень трудной жизненной ситуации.
Оставшись один в чужом поселке, он вынужден был голодать, потому что его
продукты тайком съедал сын хозяйки. Герой искал выход из создавшейся
ситуации. На короткое время ему помогла игра на деньги. Но как только он
стал играть лучше остальных и постоянно выигрывал, его избили и больше
не принимали в игру. А мальчику нужен был только рубль, чтобы покупать
молоко.
Лидия Михайловна не сразу узнала о проблемах своего
ученика. А как только узнала, так решила помочь ему во что бы то ни
стало. Она назначила ему дополнительные занятия, стала приглашать его к
себе на квартиру. Как только мальчик приходил, Лидия Михайловна собирала
на стол ужинать. Но герой никогда не садился за стол, потому что не
принято было в их деревне есть у чужих и потому что стеснялся: Лидия
Михайловна казалась герою какой-то необыкновенной.
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
<span>Я не утверждаю, что мой взгляд правильный, но могу им поделиться. Мне предстает Пугачев довольно рассудительным, умным, но возможно немного эгоистичным. Он ищет кого-то, похожего на себя: смелого, умного, но умеющего чувствовать. Кого он собственно и находит в Гриневе (кажется так его зовут) . Хочет изменить мир, или хотя бы посмотреть возможно ли это. Это моя точка зрения. </span>