Самим незвичайним містом Японії є Токіо. Це місто дуже населений і він
поєднує в собі сучасні споруди та старовинні будівлі. У 1868 році Токіо
знайшов статус столиці Японії. До цього він називався «Едо», що в
перекладі означає «вхід в затоку». Оглянути всю красу і незвичайного
міста можна з токійської телевежі. Звідти відкривається чудовий
панорамні вигляд столиці Японії.
Каждый человек имеет в другом зеркало, в котором он может ясно разглядеть свои собственные пороки, недостатки и всякого рода дурные стороны. Однако он большею частью поступает при этом как собака, которая лает на зеркало в том предположении. что видит там не себя, а другую собаку.
Січень (підмет) прощається, поглядає (однорідні присудки, питання "що робить?")
1) Глибокі знання, вершина знань, зерно істини, солодкі слова, ллється музика, пливе думка,м'який характер, сяє обличчя.
2)У мене в дворі стоїть глибока криниця. У мого друга глибокі знання іноземної мови.
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
<span>"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."</span>