Серая — седая. Серый жеребёнок
может родиться, например, вороным, но уже в возрасте нескольких месяцев у
него появятся белые волоски, которых с возрастом будет всё больше и
больше. К своему «совершеннолетию» этот жеребёнок будет иметь уже
довольно светлую серую окраску, а ещё через несколько лет может поседеть
добела. Быстрее всего седеют и выглядят самыми светлыми голова и живот,
окрашенный волос долго сохраняется на крупе и ногах, особенно на
скакательных и запястных суставах. Для серой масти характерны «яблоки» —
круглые более светлые пятна, повторяющие сетку подкожных кровеносных
сосудов. Но бывают, хотя и довольно редко, серые лошади совсем без
«яблок». У поседевших добела лошадей могут появиться маленькие цветные
пятнышки — это масть серая в гречку. Скорость поседения серых лошадей
индивидуальна, некоторые становятся совершенно белыми уже к трём-четырём
годам, а некоторые остаются довольно тёмными вплоть до старости.
Поседевшая добела лошадь называется светло-серой несмотря на практически
чисто-белый цвет волосяного покрова. Серая масть относится к мастям из
двух смешанных цветов как покровного волоса, так и гривы с хвостом. Это
смесь чёрных волос с белыми. Их сочетание в разных пропорциях и
конфигурациях дают как тёмно-серую, так и светло-серую масть, или
«горностаевую» (почти чёрные хвост и грива при светлом корпусе), или «в
яблоках». К старости серые лошади становятся совершенно белыми с
разбросанными по корпусу мелкими тёмными пятнышками — «в гречку». Белорожденная — имеет белую шерсть, карие или голубые глаза и
розовую кожу. В отличие от светло-серых, имеет белую шерсть сразу при
рождении. Чрезвычайно редка. Бытует ошибочное мнение, что белорожденные
лошади является альбиносами, но это не так. Альбиноса можно определить
как животное с бесцветной ("белой") шерстью, бледно-розовой кожей и
красными глазами, созданное специфическим генетическим механизмом.
Однако, у лошадей этого механизма не существует.
Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
<span>Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави. </span>
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, <span>підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару. </span>
<span>Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них наяд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.</span>
Фентези,Пригодницькі,Жартівливі
Річ, Річі, Річі, Річ, Річю, Річі