А вже в ХІІ-ХІІІ століттях у Європі зароджуються перші університети: Паризький, Болонський, Оксфордський, Кембриджський, Тулузький. І коли раніше вищу освіту здобували люди, які хотіли мати духовне звання, то тепер навчатися масово захотіли й миряни. Студентів стало так багато, що далеко не всі випускники могли знайти собі церковний прихід, місце в канцелярії або вчительство. Тож їм доводилося подорожувати і жити за рахунок подаянь абатів, єпископів та світських сеньорів, віддячуючи за це латинськими славослів'ями.сь як з'явилися ваганти (саме слово «vagantes» із латини перекладається як «мандрівний»). Аби отримати різнобічну освіту, вони подорожували від одного університету до іншого. Змінювати міста і навіть країни було не так вже й страшно, адже в іноземному університеті не потрібно було опановувати нову мову: навчання усюди відбувалося на латині.
Словосполучення «бідний студент» було тоді справедливим як ніколи: постійні блукання погано впливали на матеріальне становище вагантів. А що вже й казати про тих, хто після університету не знаходив місця, де міг би заробляти собі на прожиття!
Сокращение расходов на социальные нужды (медицина, образование и т.д.)
Национализация всех рисков (чтобы не допустить еще одного Lehman Brothers)накачка экономики деньгами, из-за последнего кризис в скором времени может повторится, также если Республиканцы с Демократами в США не договорятся.
Дослідження української культури, як підґрунтя єдності певної свідомої самої себе спільноти, можна прослідкувати вже у "Слові про закон і благодать" Іларіона, згодом "Повісті врем'яних літ", у українських гуманістів та полемістів, а також козацьких літописах. Проте першим більш чи менш узагальненим баченням української культури, як окремого цілісного процесу, ми бачимо в представників народницької школи (М. Костомаров, В.Антонович, М. Грушевський). Загалом, лише починаючи від М. Грушевського ми можемо говорити про новий культурний синтез української історії, основним пунктом якої є думка про те, що "всі періоди Руси-України тісно й нерозривно сполучені між собою... як одні і ті ж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через весь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах". Однак, праці істориків народницької школи доводили виклад подій до кінця XVIII ст., і той же М. Грушевський, лише в останнє десятиріччя своєї наукової діяльності почав активно працювати над тематикою XIX ст., заявивши у 1925 р. про можливість, в головних рисах, доповнити свою стару схему української історії культурними сенсами XIX ст., відповідно до етнічного бачення української історії та національно-культурного відродження, яке пережили українці у складі Російської та Австрійської імперій.
Внаслідок такого підходу, писав О. Оглоблин, широка й повноводна ріка культурно-історичного процесу переходила у вузький, хоча і сильний потік, за межами якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. И, що головне, українська національно-визвольна рух XX ст. та відродження української державності уявлялося не як наслідок культурного розвитку України в XIX ст., а як щось випадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути.
Великая хартия вольностей была принята после восстания баронов против английского короля Иоанна Безземельного<span>. 24 мая 1215 г. две тысячи </span>рыцарей<span>, не считая множества пеших и конных слуг, заняли Лондон и двинулись против монарха. Они встретили Иоанна между Стэнсом и Виндзором, и здесь, на одном острове, носящем название </span>Роннимедский луг<span>, заставили его принять их требования, которые были изложены в «статьях баронов» и в «Великой хартии английских вольностей» </span>