Грудень – перший місяць зими, хоча за старим стилем половина його ставилася ще до календарної осені; в той же час сама зима, за народними уявленнями, починала своє входження зі свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня), то відступаючи, то дуже сильно і зухвало заявляючи про себе, що знайшло відображення в більшості погодних прикмет і характеристик жовтневих і листопадових днів.<span>У грудні морози міцнішають, пік їх припадає на великі свята, чому і називаються такі морози Введенська, Нікольським, Спірідоньевскій. У прислів'ях, приказках, прикметах, визначеннях грудневих днів переважає «зимова» лексика: мороз, холоднеча, лід, сніг, іній, мерзнути, скувати (холодом) та похідні від них, інший раз дуже яскраві, виразні: стужайло, Леденьов, прітулупіть ( зігріти), замостити (ріки льодом) і т.д.</span>
Картина М. Козика "Дерев'яна церква в Дрогобичі" - це натуральна замальовка, перетворена чарівним пензлем художника в барвистий музичний акорд. Витвір представляє високу музейно-художню і колекційну цінність.<span> Блакитне небо з білими хмарками, а під ним величава дерев*яна церква - окраса Дрогобичі. Низ церкви обведений широким опасанням у вигляді аркади-галереї на стовпах. Сама церква увінчана над головними зрубами трьома верхами без заломів, а криласи малими верхами з одним заломом, всі на восьмибічних підбанниках. Тінисті дерева ніжно обіймають її своїми кронами, а біля входу розсипані рібні квіточки. Церква вражає витонченністю і в тоже час - простотою, м*які пластичні верхи барокового стилю, додають храму якоїсь особливої урочистості.</span>
Відомо, що яскравою, помітною і доволі вагомою є зовнішня велич людини<span> — становище її в природі та в суспільстві. Проте зовнішня велич нічого не варта, якщо не спирається на внутрішні якості людини, які являють цінність самі собою, незалежно від зовнішнього становища. У чому ж полягає внутрішня велич людини? Звісно, насамперед у розумі людини. Проте, на мою думку, не тільки в ньому велич. Величною є й</span>душа людини<span>. Ця велич не така яскрава і помітна здалеку. Проте з любов’ю ми згадуємо тих, хто щиро вірив і вірно кохав, хто відзначався вірністю своєму обов’язку, ніжністю і любов’ю, лагідністю і великодушністю, безкорисливістю і самовідданістю. Як свідчення цього згадаймо роман О. Гончара «Собор», у якому письменник закликає «берегти собори душ своїх», чимало уваги приділяє зображенню духовної краси, величі людини і викриває негативні її прояви. Духовно багатими і чистими, величними постають перед нами Єлька і Микола, Вірунька й Іван, Ізот Лобода і Ягор Катратий. Розвинувши розумові здібності, але занедбавши моральність, людина стає черствою, жорстокою та егоїстичною, про що свідчить у романі таке уособлення непорядності, як Володька Лобода. У сутичці з тими, «…що без соборів у душі», Микола Баглай постає перед читачем «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму». Отже, </span>велич людини<span> полягає не в розкоші, не в славі, не в кар’єрі, а в щедрості, досконалості її душі. Тож для моральної величі людини, як і для розумової, — безмежне поле діяльності й постійного розвитку. Але моральна велич ширша, бо вона доступна кожному, тоді як вершини розумового розвитку є долею талановитих.</span>