Якби птахи та звірі вміли говорити світ би був переповнений чудовими емоціями !!!! Ми вже звикли що звірі розмовляти не вміють,але якби колись тварина загооврила для людини це був би повний шок !!! Але потім вона зрозуміла б,що це чудово.. ! Звірі дуже добрі , інколи навіть добріше людини !!! Тож у деяких людей немає друзів ,підтримки.. І тоді людина це все могла б брати з тварини !!! Розмовляти спілкуватися,навіть ділитися секретами або спітнями !!!
Тому я думаю якщо б звірі могли говорити це було б дуже добре !!!
Моя майбутня професія – лікар. Я давно так вирішив. Ще в дитинстві мені хотілося допомагати всім, кому погано і боляче. Я возився з бездомними хворими кошенятами і цуценятами, лікував голуба, у якого було зламане крило. Друзі дивувалися, як мені не нудно все це. А мені возитися з хворими тваринами дуже подобалося і ніколи не набридало. А тепер я точно знаю, чому хочу присвятити своє життя.Лікар – найгуманніша професія на землі. Він позбавляє людей від страждань, хоча інколи для цього він повинен спочатку зробити їм біляче. При цьому лікар повинен бути дуже доброю людиною, відчувати чужий біль. Тільки тоді він зможе не нашкодити хворому. Але йому потрібно буде навчитися і бути стійким, сильним духом, бачачи чужі страждання. Інакше всі сили у нього підуть на переживання, і він не зможе допомагати людям по-справжньому.Є ще таке поняття, як лікарська таємниця. Люди йдуть до лікаря, коли їм погано, важко, боляче, вони приходять до нього, як до пастиря зі своїм горем і бідою. І він, як священик на сповіді, повинен вислухати, зрозуміти, допомогти і зберегти в собі чужу таємницю. Цього вимагає клятва лікаря, яку він дає на початку свого трудового шляху і вірним якій він повинен залишатися все своє життя.Лікар повинен бути готовий до самопожертви. За першим покликом він повинен прийти на допомогу людям вдень і вночі, в дощ і в хуртовину, під час терактів і стихійних лих. Справжні лікарі віддавали свою кров, останній ковток води, затуляли своїм тілом поранених від куль і осколків, самі заражалися смертельними хворобами, рятуючи людей під час епідемій.Ця професія вимагає мужності, необхідності прийняття єдино правильного рішення, від якого залежить людське життя.Лікар не має права на помилку. Якщо помилки продавця або кравця можна виправити, то неправильно поставлений діагноз, тремтяча рука хірурга, навіть проста байдужість до хворого можуть обірвати чиєсь життя. Але зате яке це щастя, яка велика місія – першим дізнатися про народження нового життя, або сказати матері : «Операція пройшла успішно, Ваш син буде жити».<span>Мабуть, заради цієї миті і стоїть багато вчитися і працювати, щоб присвятити себе кращій на землі професії – бути лікарем.</span>
Пісні мого краю
Українці відомі на весь світ як співочий народ. Українці уміють і люблять співати, до того ж народних пісень у нас безліч. Етнографи стверджують, що українських народних пісень близько 200 тисяч! У фонотеці ЮНЕСКО зібрані народні пісні країн усього світу, і 15,5 тисяч пісень з них - українські.
Найкращі пісні передаються з покоління в покоління, тому деяким з них вже кілька століть. Часто першотворці народних пісень залишаються невідомими, але є й авторські пісні, що стали дійсно народними.
Такий у нас пісенний край.
Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий "отверз уста" "німим братам своїм" і заповів нам жити "в своїй хаті", де "своя й правда, і сила, і воля".Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому "вольності", слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:<span>Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!</span>Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:<span>Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?</span>Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми "копачами".Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, "накопування", "прихватизація", дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.А що ж ми, "маленькі українці", одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство "не так тіїх панів, як тіїх підпанків" (Шевченко), а хто й наругу "пропорційної" до них влади.Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій "трудовий кодекс".У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер "мирні" і "щасливі" міста і села – страшні наші "херсони"! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як "ощасливлює" жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати."Німці такого під час окупації не витворяли", – так тепер кажуть про "рідну" владу старожили Києва.Зрозуміло, не від щасливОтож, коли у ка були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої