Виховатильці, Тетянці, снігуронці, рибалці, матінці, донечці. Невпевнена що правильно, но мисль зрозуміло...
- Добрий день, лікарю.
- Доброго дня. Що привело вас до мене? На що скаржитеся?
- В мене болить голова, поганий сон, загальна слабкість.
- Як давно у вас такий стан?
- Такий стан у мене спостерігається вже другий тиждень.
- А як ви проводите свій вільний час?
- Зазвичай вдома за комп"ютером, телевізором.
- Все зрозуміло, вам потрібно проводити більше часу на свіжому повітрі, виконувати фізичні вправи, вживати більше овочів і фруктів і звичайно менше проводити часу за комп"тером та телевізором.
- Щиро дякую!
- Будь ласка, дотримуючись цих простих правил ви почуватимете себе набагато краще.
- До побачення, лікарю.
- До побачення, не хворійте.
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні.
<span>Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. </span>
<span>Усіх членів сім'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. </span>
І до сьогодні зберігаються ці родинні Традиції. Сім'я, що не вберегла вогника, накликає на себе біду.<span>Вогонь здавна оберігав оселю, біля нього росли діти, він вважався священним. </span>
<span>Раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як співали пісні. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Хата дає селянинові надійний захист, оберігає від негараздів, дарує світ. </span>
<span>Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишались у пам'яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім'ю, про родинні традиції. Про це так гарно написав Андрій Малишко: </span>
<span>Та де б не ходив я в далекій дорозі, </span>
<span>В чужім чи у ріднім краю, </span>
<span>Я згадую вогник у тихій тривозі </span>
<span>І рідну хатину свою. </span>
<span>Бо дивляться в далеч засмучені очі, </span>
<span>Хоч тінь там моя промайне. </span>
Бо світ иться вогник у темнії ночі,
Мов кличе додому мене!
<span>
<span>
</span></span>