Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>
Маша спасает Гринева, как и тот, несколько ранее, спасает свою невесту.
Мы видим, что именно Маша Миронова, несмотря на все испытания, выпавшие на ее долю, ни разу не изменила долгу и чести, ни разу не осквернила память родителей, ничем не запятнала свою девичью и человеческую честь. Именно поэтому повесть названа «Капитанская дочка» - образ Маши отражает идеал самого Пушкина, верившего, что только честь может помочь человеку быть и оставаться Человеком.
Объяснение: Гнездом украинского казачества была Запорожская Сечь. Здесь вырастала казацкая сила; отсюда по большей части выходили главные вожаки повстанцев и лихих шаек, гулявших по морю на страх туркам; сюда сходились удальцы со всех сторон.
Там, где Днепр, пробившись меж подводных скал (порогов) и каменистых островов, широко разливается ниже впадения речки Самары и спокойно течет, образуя множество низменных островов, по берегам поросших густым и высоким камышом, – там устроили себе военный стан запорожские удальцы, нередко переводя его с одного места на другое. Главным местопребыванием их сначала был остров Хортица. Кругом были повсюду богатые места: устья речек, впадавших в Днепр, заливные луга, леса, степь! И рыбы, и всякого зверья было здесь вдоволь. Сначала на Запорожье, в эти благодатные места для охоты, шли ватаги охотников-промышленников, а потом в начале XVI века устроен был здесь сторожевой стан, чтобы сдерживать татар от внезапных вторжений. Из этих-то станичников и сложилось мало-помалу запорожское казацкое братство. Занявши необитаемые острова и берега вдали от всяких властей, они считали себя здесь полными хозяевами, занимались охотничьим промыслом в окрестных местах, но когда их силы выросли, стали они чаще и чаще отправляться на более далекую и опасную охоту, – ходили на своих легких чайках «шарпать» берега Крыма и Турции. Бить и грабить нехристей, по их понятиям, сам Бог велел.
1 тварини були глухі і сліпі 2 що пошту розвозили на поштоліті в космосі 3 тварини були телепати 4 поштмейстер вижив і не отримав ніяких травм після падіння поштоліта 5 всі тварини були зелені (ми це також проходим)